Обжинково-зажинкові ляльки


                                                      Щастимира                          
                                                    Щастимира                  
      

Обжинково-зажинкові ляльки-мотанки ...

Це пора збирання врожаю...

Найурочистіша та найвідповідальніша пора в житті кожного нашого хлібороба!

Це своєрідний апофеоз землеробської праці селянина-трударя!

Це величний гімн Природі та Людині!

Для правильного розуміння ідеї створення Обжинково-зажинкових ляльок-мотанок слід згадати та воскресити в своїй генетичній  віковій(!) пам'яті основні обряди, звичаї та традиції, котрі безпосередньо пов'язані з трудовою діяльністю наших предків-хліборобів.

Збирання врожаю розпочиналося споконвічним обрядом зажинання першого снопа, званого в народі "воєводою"(!), котрий мала нажати "в добрий час" постадниця - "легка на руку" жниця - обов'язково з середини ниви.

Цей надзвичайно важливий етап землеробського календаря супроводжувався веселими зажинковими піснями.

Перший сніп - це наче хліборобська святиня... Надзвичайно важлива для українських селян.

Перший сніп ставили на покуті перед образами, а інколи на стодолі, де він лишався до кінця молотьби.

Першому снопу була у всьому шана й повага - його навіть обмолочували окремо від інших, а зерно святили у церкві.

Солома з першого снопа береже корів від будь-яких хвороб, тому нею годували дуже обережно, потрохи змішуючи з іншою.

Це було свято першого снопа, в основі якого лежить народна традиція зажинків.

За давньою традицією, після жнив наступав сезон весіль.

Якщо в цей рік у родині дочка виходила заміж, то весільний коровай пекли саме з першого снопа!

Ой жни, дівче, пшениченьку,

Та й не думай собі,

Буде тота пшениченька

На коровай тобі.

Українські жінки та дівчата вправлялися із серпами майстерно. Вони вміли робити цю нелегку справу жваво, спритно й весело.

Звичайно, витримати спеку, згинаючись весь день (і не один) було зовсім нелегко, однак народне прислів'я стверджує: "Влітку із потом, а взимку з повним ротом"!

Кінець жнив (обжинки), так само як і їх початок, був великим святом!

Це був вінець важкої праці хлібороба. Його плоди...

Обжинки були шаною нелегкій хліборобській праці.

Це було свято працьовитого українського народу!

Свято, на яке він заслужив!

Цей святковий комплекс закінчення праці на ниві супроводжувався обжинковими піснями.

Обжинкові пісні складають найбільшу групу жниварських пісень.

Вони пов'язані з численними обрядами та звичаями закінчення жнив.

Тема тяжкої праці поступається щедрій похвалі золотій ниві, яка "сто копів зродила" і подарувала хазяїну на весь рік достаток; величанню господаря, що зростив і полив своїм потом урожай; уславленню працелюбних женців, які допомогли зібрати збіжжя.

Співали обжинкових пісень хором всі женці, що працювали на ниві.

Коли вже нива була майже скошена, селяни залишали нетронутими серпом трохи (до десятка) стеблин із колосками, вони мали сприяти врожаю на майбутній рік: наші мудрі пращури, тільки-но закінчивши жнива цього року, вже подумки були в майбутньому, і в цьому була їхня хліборобська сила і мудрість, адже дійсно - жити одним роком неможливо.

Ці колоски використовувалися для звивання "Спасової бороди", яка була вінцем цієї справи (до свята Спаса залишалося вже небагато часу): колосся заламували на схід Сонця, перев'язували в кількох місцях червоною ниткою, стрічками або виплітали з нього щось на зразок бороди, яку пригинали до землі.

У бороди могли бути й інші імена - на Поліссі вона перетворювалася на перепілку, а на Волині була козою.

Але сутність залишалася одна: це мало забезпечити врожай наступного року.

У деяких районах до "бороди" клали шматок хліба, посипали його сіллю, а також ставили посудину з водою, при цьому примовляли: "Оце тобі, борода, хліб, сіль і вода". Після цього просили: "Роди, Боже, на всяку долю: бідного і багатого".

Задобрена і нагодована, борода (яка символізувала землю) мала сприяти майбутньому врожаю.

"Борода" мала прикрашати лан до початку сіяння озимини.

Останній сніп українські селяни вшановували не менше, ніж перший.

Оскільки він був саме з тієї ділянки ниви, де залишилася "борода", то цей сніп називали бородатим.

Колись останній сніп з поля женці приносили в село. Несла його найгарніша дівчина.

Цей сніп прикрашали віночком, як символ наступного врожаю...

Його урочисто вносили до хати, часто він стояв необмолоченим аж до Різдва, щоб на Святвечір посісти своє почесне місце в хаті.

Як перший, так і останній сніп призначався і для вшанування предків, для слави їхньої пам'яті.

... Так наші предки віддавали шану Природі, нашій Матінці-Землі...!